Доповідь "Картини та малюнки Т.Г.Шевченка в період заслання"

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ВІДДІЛ ОСВІТИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ

ЧУТІВСЬКА РАЙОННА ДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЯ ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

                                                  

 

 

Картини та малюнки Т.Г.Шевченка

в період заслання

Доповідь підготувала:

Піддяча В.М.

вчитель української мови

та літератури

Чутово 2014

План

1.     Вступ

2.     Картини та малюнки Т.Г.Шевченка періоду заслання:

а) Акварельні портрети;

б) Автопортрети;

в) Казахські мотиви;

г) Серія малюнків «Притча про блудного сина»;

д) Майстер  пейзажу.

3.     Висновок

4.     Використана література

Вступ

     Великий син українського народу, геніальний поет, мислитель, революціонер-демократ Тарас Григорович Шевченко, як художник займає одне із самих почесних місць в українському образотворчому мистецтві. Шевченко був одним із перших художників, які прокладали новий реалістичний напрям, основоположник критичного реалізму в українському мистецтві. Загальновідомо, що Шевченко був одним із зачинателів і першим видатним майстром офорту у вітчизняному мистецтві. Сам він прекрасно володів всіма відомими тоді засобами графічного зображення.

        Обдарований від природи хлопчина рано відчув тягу до малювання. Ще змалку крейда і вуглинка були для нього неабиякою радістю. Все ними малює: стіни, лави, стіл в хаті і на дворі, в себе і у гостях. Якось прийшла сестра Катерина з панщини і не впізнала своєї хати: візерунками розмальовані стіни, долівка і навіть призьба. Хлопець любив зображувати птахів, звірів, людей. Коли юний художник намалював п’яного дяка, то був ним покараний.

        У лютому 1831 року на вулицях столиці Російської імперії – Петербурга з’явилася валка втомлених людей. Один хлопчина звертав на себе увагу тим, що незважаючи на зимову пору, був майже босий. На одному чоботі підошва відпоролася і була прив’язана мотузкою. Це був кріпак поміщика Енгельгарда Тарас, який разом з іншими прибув до столиці. У Петербурзі доля Шевченка круто змінилась. Пан вирішив мати власного кваліфікованого майстра і 1832 року він віддав Шевченка у майстерню на навчання до одного з кращих художників-ельфрейщиків В.Ширяєва, законтрактувавши його на чотири роки. Перші спроби в цьому напрямі були невтішні, однак справжнє систематичне навчання почалося в майстра  і це подобалось Тарасу. У 1836 році закінчився термін контракту, але Шевченко залишається у Ширяєва, очевидно, вже в ролі найманого робітника-підмайстра.

       Через нестачу денного часу і заклопотаність, бажання стати справжнім художником, змушувало Шевченка в білі ночі виходити в Літній сад    і  змальовувати статуї. Тут відбулась перша зустріч Тараса із своїм земляком – художником І.Сошенком. Сошенко зацікавився обдарованим юнаком і вирішив допомогти художнику-початківцю на його тернистому шляху. Сошенко дав йому поради і консультації, а потім знайомив з видатними діячами російської і української культур (Карлом Брюлловим, Василем Григоровичем, Олексієм Венеціановим, Василем Жуковським, Євгеном Гребінкою),спільними зусиллями яких талановитого кріпака було викуплено з кріпацтва.

         Звільнення дало право Шевченку вступити до Академії мистецтв. Він став одним з найулюбленіших учнів Брюллова, Тарас переходить з класу в клас в числі кращих учнів.  У малярстві він робить дедалі помітніші успіхи. За час навчання в академії його тричі нагороджують срібною, а потім золотою медалями за малюнки з натури і живописні твори. Тарас мріяв поїхати в казкову Італію, щоб познайомитися із всесвітньо відомими шедеврами малярства, скульптури і архітектури. Та Академія послала іншого, а власних коштів на таку подорож у Шевченка, звісно, не було. Друга заповітна мрія – повернутись назавжди в Україну.

         Згодом, Шевченко знайшов роботу в Київській археографічній комісії. Художникові довелося побувати у різних місцях України, де він змальовував й описував історичні пам’ятки. З часу його подорожей залишилось чимало акварелей, простих і природних за своїми сюжетами. В 1845-1847 роках  Тарас Григорович створив ряд портретів, які переконливо свідчать про зростання художника, про поглиблення психологічної характеристики образів.

         Велике місце в Шевченковому доробку належить портретам. Він почав працювати над ними ще кріпаком. В Академії продовжував роботу в цій галузі. Незабаром він стає одним з відомих і популярних портретистів. Створені ним образи відзначаються невимушеністю, відсутністю нарядності, вдалою композиційною бадьорістю і свіжістю барв, намагання дати психологічну характеристику людині. Шевченко зробив великий внесок у розвиток побутового жанру і став його основоположником в українському мистецтві. Особливо хвилювало художника підневільне, часто трагічне становище жінки.

         Тарас Григорович Шевченко є автором понад тисячі творів образотворчого мистецтва – станкового живопису, монументально-декоративного розпису, графіки, скульптури, він був великим майстром акварелі, олії, пера, офорту, рисунка олівцем. Твори Шевченка – художника досліджено, класифіковано, оцінено не раз. Можна безконечно сперечатись про академізм, романтизм, гуманізм, реалізм в його творчій манері, але його творіння такі ж безсмертні, як безсмертний народ що породив великого художника і поета.   

        Під час заслання домінуючою технікою стає графіка: сепія, акварель, олівець. У порівнянні з творами попереднього періоду з’являються елементи драматизації  портретованих. У багатьох із них митець пробує передати не лише правдивий образ, а й характер, психологічний стан у момент зображення: глибоку задуму, смуток, відчай, натхнення. Характерно, що з метою глибшого розкриття образу художник вводить у зображення інтер’єр, деталі антуражу, іноді вдається до групових композицій.

Картини і малюнки Т.Г.Шевченка в період заслання

     Акварельні портрети, виконані в Оренбурзі 1849 – 1850 років, О.Бларамберг, М.Ісаєва, Розанової (Кузнецової), А. Племянникова тяжіють до живописності. Портрети М.Савичева, І.Ускова вирізняє простота засобів вираження.

    Тричі в Новопетровському укріпленні Шевченко портретував дружину коменданта Агату Ускову. Привертає увагу «Портрет А.Ускової з донькою Наталею», в якому художник втілив ідею материнства і свого ставлення до дітей.

    Відзначимо зближення в Оренбурзі Т.Шевченка з поляками, зокрема з засновниками католицької общини та організатором будівництва костелу Михайлом Зельонкою. Для католицького костелу Шевченко планував намалювати надвівтарний образ розп’яття: яскраво освітлена постать Христа, обабіч нього два розбійники. Жіноча постать на колінах біля підніжжя розп’яття лише посилює трагедійність звучання і залишає постать Спасителя на одинці зі світом і вічністю.

    Композиція ескізу справді оригінальна. Художник відступив від традицій трактовки образу, прийнятого в європейському і російському мистецтві, де наголошувалися страждання і муки. Шевченко наголошує на перемозі духа над смертю. Тому цілком зрозуміло, що ксьондз не наважився дати дозвіл на втілення ескізу.

    Попри все, художник-невільник виконав низку само зображень, ввівши до окремих із них сюжети з побутових сцен життя казахів, документально зафіксував умови життя та оточення, в якому перебував: «Хлопчик із кішкою», «Байгуші», «Серед товаришів», «За малюванням товариша».

     Перший автопортрет на засланні художник виконав олівцем у 1847 році, де зобразив себе у солдатській уніформі. Душевні переживання наклали відбиток на обличчя поета: вражають страдницькі очі, в яких – гнів, біль і непокора. Автопортрети, виконані під час  Аральські експедиції та в Оренбурзі фіксують зміни у зовнішньому вигляді. Тарас Шевченко уже має неофіційний дозвіл виконувати обов’язки художника експедиції. Це дає йому певну свободу, тому в автопортретах бринить надія.

Автопортрет 1851 року, нарисований під час Каратауської експедиції. Художник зобразив себе у білій сорочці, без головного убору, з розкішною бородою. Правдиво зображено вже постаріле обличчя художника, в якому акцентоване світлом високе чоло мислителя, а сповнені смутку очі, сховані у напівтіні.

    У роки неволі Тарас Шевченко виконав чимало сюжетно-фігуративних композицій. Це сепії, персонажами яких були місцеві жителі. Він часто гостював у сусідніх киргизьких стоянках, цікавився життям і побутом кочівників, побачене фіксував олівцем і фарбами. «Киргизы так живописны, так оригинальны, сами просятся под карандаш… А смотреть и не рисовать – это такая мука, которую поймет один только истинный художник», - пишемитець у листі до Варвари Рєпніної.

      Вражає незвичайною композицією, мотивом і образом акварель «Казах на коні» (1848-1849). Молодий чоловік у світлому одязі, верхи на коні оглядає, мов господар степу, широку безмежну монотонну пустелю. Небо – чисте, лише тінь від коня на жовтому піску вказує на сонячний день. Художник не показує джерела світла, але спостерігаємо надзвичайно спекотний день у випаленій сонцем пустелі. Вершник ніби возвеличується над горизонтом, його постать оточена гарячим повітрям.

    Закрите джерело світла характерне також для сепії «В юрті» (1848-1848). На малюнку зображено двох людей, які, сидячи на долівці посеред юрти, працюють. Молодий чоловік щось розтирає макогоном у дерев’яній мисці, за ним, у віддаленому від глядача кутку, напівосвітлена сонячним промінням, сидить молода жінка, на підібганих під себе ногах, і дерев’яною ложкою помішує їжу у великому казані. Невидиме світло розливається на обох постатях і, контрастуючи з тінями, моделює форми людського тіла.         Особливою пластикою ліній, світла і напівтіней вирізняється зображення молодого чоловіка з оголеним торсом і тимканом на голові. Гра прихованого світла – на думку мистецтвознавців – нагадує аналогічні прийоми Рембрандта.

    Близька за змістом до малюнка «В юрті» й сепія, названа художником «Тріо» (1851), де зображено сцену мирного співіснування молодої казахської сім’ї. У центрі композиції – яскраво осяяна світлом із проточених дверей постать вродливої напівоголеної жінки в тюрбані, що, сидячи на долівці, крутить жорна та із замилуванням дивиться на чоловіка, захоплено слухаючи його гру на домбрі (домбрі). Казах-адаївець (так називають себе вихідці з Мангишлаку) напівлежить на килимі з оголеним торсом, а біля самого порога стоїть корова й мукає, побачивши теля посеред юрти. На стінах юрти і долівці розвішані та розкладені неодмінні супутники кочового життя: сагайдак для стріл та рушниця, вкрите орнаментованою кошмою багате адаївське сідло, торба на стіні юрти, а поруч крива шабля, кумган.

Художник майстерно застосовував світлотінь, акцентувавши увагу яскравим світлом на незвичайному тріо: жінці, яка милується чоловіком; на самому чоловіку, що грає; на корові.

    Цікава за світлотіньовим моделюванням сепія «Пісня молодого казаха» (1851-1857), в якій зображено молоде подружжя за домашньою роботою.

Діти завжди притягували до себе увагу митця. На багатьох малюнках вони були головними героями. Місцеві діти вабили його своєю красою, чистою, непорочною душею і нещасливою долею. Зворушливо і проникливо зображено дітей на малюнках «Хлопчик розпалює грубку» (1848-1849) і «Хлопчик гріється біля грубки» (1848-1849). На першій – хлопчик розпалює саксаулом чи очеретом грубку. Двері грубки відкриті і полум’я від вогню освітлює його ледве прикрите тіло, на голові старий тимак, що кидає тінь на обличчя, осяяне щирою усмішкою. Художник концентрує увагу на відкритому обличчі дитини: надзвичайно майстерно переданий вираз щасливого і безтурботного дитинства з притаманною  йому чарівністю, властивою для всіх дітей цього віку. Контрастом до цього образу є зображення хлопчика на другому малюнку: він спокійний, менш активний.     Невибагливий інтер’єр підкреслює його соціальне положення. Вогонь із напіввідчинених дверцят грубки вихоплює із напівтемряви постать хлопчика, що підібгавши під себе ноги, схиливши голову у старому тимаку, розігрітий теплом заснув дитячим міцним щасливим сном. Захоплений щирістю дитини, художник опоетизовує образ і змальовує сцену з особливою теплотою.

Страдницьке життя байгушів, дітей-жебраків, знайшло відображення у диптиху «Байгуші» (1853) – «Байгуші під вікном» («Державний кулак», 1855-1856). У сепії «Байгуші» двоє хлопчаків стоять босоніж на порозі казарми й просять милостиню. Проникло та з розумінням митець передає міміку, жести, пози малих прохачів: уміло й завчено прохає старший, а менший, тримаючи казанок, - ще не усвідомлює трагедії дійства. Уведений на другому плані образ самого Шевченка, в погляді якого біль і докір, ще більше підсилює ідею співчуття і милосердя. У малюнку «Байгуші під вікном» символічного значення набувають фортечна стіна, двоголовий орел над брамою, кулак у вікні і оголеність дитячих фігур як ознаки бідності, злиденності. Та хлопчики, видно, звикли до таких погроз, тому обличчя їхні незворушні.

    Окреме місце серед фігуративних композицій займає сепія «Казашка Катя» («Молитва за померлими») (1856-1857). Зображено молодшу сестру няньки Ускових у національному одязі. Назва й сюжет малюнка відповідає опису Шевченка у листі до Бр. Залєського від 20 травня 1857 року: «Это религиозное поверье киргизов. Они по ночам жгут бараний жир над покойниками, а днем наливают воду в ту самую плошку, где ночью жир горел, для того, чтобы птичка напилася и помолилась богу за душу любимого покойника. Не правда ли, поэтическое поверье?» Художник застосовує розсіяне світло, що ллється від закритого рукою Каті каганця і падає на одяг, вродливе обличчя дівчини. Рембрандтівська манера освітлення надає зображенню певної загадковості і романтичності.

    Наприкінці десятирічного заслання Тарас Шевченко звернувся до одвічних мистецьких тем: літературних, античних і міфологічних сюжетів. Це десять сепій серії «Телемак» - «Діоген», не об’єднаних автором назвою. В літературі часто згадуються як «Сюїта самотності» - за визначенням дослідника Я.Галайчука, який зауважив, що у малюнках із образами самотніх і приречених міфологічних героїв асоціативно відтворено подібні стани стражденної поетової душі. Всі малюнки мають авторську назву та нумерацію, характеризуються блискучою технікою, широким творчим діапазоном та світлотіньовим моделюванням форми.

    На сепії «Благословіння дітей» (1856) вдалині зображено постать Спасителя, який благословляє дітей, на передньому плані – матір із немовлям, які чекають на благословення. Молитовно зосереджена, жінка стоїть навколішки біля колиски, обережно торкаючись рукою до чола дитини, мовби випрошуючи для неї всі блага на землі. Цю сцену поет пізніше відтворить у поемі «Марія» (1859).

    Найвищим досягненням Шевченка-художника періоду заслання дослідники вважають серію малюнків «Притча про блудного сина» (1857 – 1857). Митець звернувся до євангельської притчі про блудного сина, прочитавши її в контексті тогочасної дійсності: «… я  думаю выпустить в свет в гравюре акватинта собственное чудо – «Притчу о блудном сыне», приноровленную к современным нравам купеческого сословия. Я разделил эту притчу на двенадцать рисунков …<…>… Мне кажется, что для нашего времени и для нашего среднего полуграмотного сословия необходима сатира, только сатира умная, благородная, как «Жених» Федотова или «Свои люди сочтемся» Островского и «Ревизор» Гоголя», - повідомляву листі

Бр. Залеського.

        Шевченко не залишав вказівок щодо послідовності розміщення малюнків у серії. Розв’язати це питання допомагає сюжет притчі. Він повністю серію не завершив: із двадцяти задуманих, намалював вісім – «Програвся в карти», «У шинку», «У хліві», «На кладовищі», «У в’язниці», «Покарання колодкою», «Покарання шпіцрутенами», «Серед розбійників» («Повернення до Отця»).

    Малюнки вирізняються майстерністю композиційних прийомів, вирішенням проблеми простору, скульптурністю натури, продуманим розміщенням світлотіньових акцентів, перевагою живописної манери над суто графічною.

    Серію розпочинає робота «Програвся в карти». «Блудний син» - молода і вродлива людина з атлетичною статурою. Оголений до пояса, бо вже програвся до нитки, гаманець його також порожній. Біля молодика – незмінні атрибути гультяйського життя: недопитий штоф, гітара, біля лави чухається свиня – натяк на подальші низькі вчинки.

    Герої серії – «блудний син» - при спогляданні малюнків не викликає осуду чи презирства,а, навпаки, явне співчуття. На малюнках «блудний син» наділений привабливою зовнішністю, міцною статурою. В жодному з сюжетів він не показаний ініціатором злочину, а, швидше, як його співучасник. А ще ймовірніше – як жертва. Таким чином, об’єктом сатири автор визначає обставини, дійсність, що привели до морального падіння нашого героя.

    Включення Тараса Шевченка під час заслання до складу Аральської експедиції як художника позначилося на його подальшій творчості. Маршрут експедиції був відтворений Шевченком у малюнках з науковою метою. Приаральські краєвиди сухопутного переходу – «Пожежа в степу», «Форт Карабутак», «Дустанова могила», «Джангисагач» та інші – утвердили митця як довершеного майстра пейзажу.

    Характерною особливістю малюнків цього періоду є поєднання топографічної точності в зображенні краєвидів з виразним емоційним забарвленням. На другий день сухопутного переходу учасники експедиції спостерігали грандіозне видовище степової пожежі, описаної митцем у повісті «Близнецы» та відтворює над безкраєм, порослим ковилою степом, художник відтворив у краєвиді «Пожежа в степу» (1848). Велика червона заграва домінує в композиції і колориті цього малюнка. Червоні відблиски пожежі відбиваються на плесі затоки, на юртах і постатях казахів.

    Інший настрій бринить у малюнках «Дустанова могила» (1848), на якому відтворений романтичний пейзаж з усіма його ознаками: висока могила на високому пагорбі з надмогильним пам’ятником батиря Дустана, навколо безмежний пустельний степ і неосяжне сутінкове небо.

    Романтичний і ліричний нічний краєвид «Місячна ніч на Кос-Аралі» (1848-1849) освітлено м’яким, ніжним місячним світлом, що розлилося на гладенькій поверхні води, вихоплюючи з темряви кущі очерету і шхуни, що застигли на воді. Досягаючи бажаної білизни, Шевченко дряпає голкою папір до основи, в такий спосіб відтворюючи місячну доріжку на воді.

    Значна частина краєвидів відтворює скелясті береги та острови аральського моря – «Острів Кугарал», «Мис Байгубек», «Гористий берег Аральського моря», що ілюструє сувору природу Казахстану.

    Періодом нового творчого злету Шевченко стає і геологічна експедиція в гори Каратау. Тонкий і спостережливий, художник знайшов справжню красу у суворому гірському пейзажі Мангишлаку, зумів передати сліпучу гру сонця і прозорість повітря у творах: «Акмиштау», «Туркменські аби в Каратау». Романтизовані нічні краєвиди «Місячна ніч серед гір», «Скеля «Монах», «Мис Тюк-Карагай на півострові Мангишлак». Тривожним настроєм і глибоким драматизмом віє від акварелі «Ханга-Баба».

    Неповторні краєвиди Магишлаку ваблять Тараса Шевченка дикою незайманою красою. Там він виконав серію пейзажів «дерева Мангишлаку» із зображенням дерев, що борються за існування, прокладаючи шлях крізь царство скель і каміння до життєдайного ґрунту.

    Серед краєвидів Мангишлаку і його «незамкнена тюрма» - «Новопетровське укріплення з моря» (1856-1857), «Новопетровське укріплення з Хівінського шляху» (1856-1857).

Висновок

      Геніальна творчість і життєвий шлях Тараса Шевченка, який зумів піднятися від раба-кріпака до академіка гравюри Петербурзької Академії мистецтв, врешті, набагато більше – до речника етнонаціонального буття та консолідатора українського етносу, зробили його символом українства і одним із найпотужніших чинників у формуванні українських державницьких інтересів.

   Творчість Шевченка років заслання переконливо доводить, що, всупереч твердженням біографів поета з буржуазно-націоналістичного табору,він не втратив здібностей художника, а й досяг як митець ще вищого рівня в усіх жанрах портретному, пейзажному й побутовому. В його творах цього часу на повну силу пролунала соціальна тема й виявилася інтернаціоналістська позиція художника. Крім того, твори років заслання свідчать про те, що Шевченко був відірваним від академії, не забував про неї. Безсумнівний відгомін академічної школи відчувається у виконаних художником у цей час композиціях на історичні, міфологічні й літературні теми.

       Незнайдені  мистецькі  твори  Шевченка  свідчать  про  те,  що  його  художній  доробок  був  набагато  більший,  ніж  досі  відомо.  І  хоч  за  тими  згадками,  що  є  в  літературі  про  не відшукані  і  втрачені  твори,  важко  говорити  про  їхні  мистецькі  якості,  але  й  сам  перелік  робіт  значно  доповнює  уявлення про мистецьку спадщину Шевченка,про  різноманітність  його  інтересів  і  виняткову  творчу  активність.

                                   

Використана література:

1.     Шевченко-художник. Бібліографічний покажчик (1839-2012): У 2т./ упоряд.: Н.І.Орлова, Л.І.Буряк, Б.А.Короленко. – Т.1. – К.: ДПНВЦ

«Пріоритети», 2013.-434с.

2.     Жаборюк  А. А. Искусство живописи и графики на Украине в первой половине и середине  XIX века. – К.: Москва, 1961.

3.     Нельговський Ю. П. Українське мистецтво.- К.: Рад. школа, 1976.

4.     Паламарчук Г. П. Тарас Шевченко. – К.: Мистецтво, 1976

5.     Попович М. В. Нарис історії культури України. – К.: Артек, 1989.